История и архитектура

Нариси історії православного монастиря в с. Домбоки Мукачівського району

Сьогодні ми розпочинаємо публікацію статей про історію православних монастирів на Закарпатті. На даний час в Закарпатській області діє більше 40 монастирів. Наш край інколи називають «малим Афоном». Пропонована стаття, це перша частина нарису про жіночий монастир у с.Домбоки, що неподалік Мукачева.

Виникнення православного жіночого монастиря в Домбоках Мукачівського р-ну Закарпатської області нерозривно пов’язано з відродженням Святого Православ’я на Закарпатті на початку ХХ ст. Поступово православний рух поширився на весь край, а монастирі як джерела православної віри діяли лише в Марамороші, тому виникла нагальна потреба в побудові таких духовних кріпостей і в інших частинах Закарпаття, в тому числі і на Мукачівщині.

Думка про заснування монастиря в Домбоках зародилася в жителів навколишніх сіл ще в 1920-их рр. ХХ ст. Головним ініціатором цього процесу став о. Іван Карбованець, що служив приходським священиком у сусідньому Червеньові. У 1930 р. о. Іван Карбованець зі своїми батьками продав державі все своє майно в с.Невицьке біля Ужгорода за 114 тисяч чеських крон і отримані гроші вирішив вкласти в побудову православного монастиря [1].

У той час у Домбоках припинила свою діяльність сільськогосподарська школа і залишився цілий комплекс будівель, які ідеально підходили під монастир. Держава і продала цей маєток Карбованцю за 125 тисяч чеських крон.

Придбавши підходяще місце для монастиря, о. Іван поставив зразу ж там православний хрест. Після цього звернувся в Мукачівське єпархіальне управління з листом, у якому повідомив, що має намір подарувати свою землю з забудовами під православний монастир. У листі він пише: “Покірно просимо Ваше Преосвященство, щоб Ви благословили збудувати на закупленій нами ділянці в Домбоках дівочий монастир в честь “Православно-Богородичний Дівочий монастир в Домбоках” [2]. 1 квітня 1930 р. він звертається знову до єпархіального управління з листом, у якому наполегливо просить задовольнити його прохання, причому повідомляє, що він вже поставив на тому місці православний хрест, який потрібно освятити [3].

Отримавши від о. І. Карбованця прохання, архімандрит Алексій (Кабалюк) від імені правлячого архієрея 11 квітня 1930 р. відповів: “Єпархіальне управління вже давно дало свою принципову згоду на будівництво жіночого монастиря в Домбоках, але необхідно, щоб Ви, як власник того маєтку, повідомили б, чи Ви дійсно даєте для жіночого монастиря щось, чи ні, і якщо даєте, то на яких умовах? Тільки після цього єпархіальне управління зможе вислати до Вас для організації декілька монахинь” [4].

Після такої відповіді архімандрита Алексія о. Карбованець передав документально все куплене ним майно з будовами в повне розпорядження Карпаторуської Православної єпархії, але з умовою, щоб воно взялося за організацію монастиря.

З приїздом у середині 1930 р. нового єпископа Йосифа було вирішено прийняти пожертву від о. Івана Карбованця. о. Алексію (Кабалюку) як досвідченому старцю доручено організувати православний жіночий монастир.

Газета “Русская Земля” в статті за 23 листопада 1932 р. писала: “Старання о. Іоанна Карбованця закінчилися успіхом. У Домбоках на семи угровій ділянці землі засновано монастир. На днях розпочалася перебудова церкви. Вже збудовано купол у руському стилі. 4 грудня планують підняти хрест на купол церкви” [5]. Це одне із перших повідомлень тогочасної преси про заснування жіночого монастиря в Домбоках.

Постала проблема будівництва житла для сестер. Складне матеріальне становище змусило архімандрита Алексія звернутися за допомогою до більш заможних парафій та монастирів, пожертвував він і багато власного майна на добробут монастиря, духівником якого був до своєї смерті. Щоб провести капітальний ремонт та реставрацію будівель, протоієрей Всеволод Коломацький виготовив відповідну документацію і очолив всі роботи [6]. Іконостас вирізьбив відомий майстер І. Павлишинець з помічником Василем Лендєлом з Ракошина, який згодом сам зробив малий вівтар для ікони Божої Матері, а також вирізьбив хрест [7].

30 серпня 1931 р. єпископ Йосиф звернувся за допомогою в організацію монастирського життя до ігумені Параскеви (Прокоп) в Липчу, в листі він писав: “Прошу дозволити сестрам, які бажають, перейти в Домбоки”. Також вказувалося, що вони повинні до 14 вересня 1931 р. повідомити про своє рішення архімандриту Алексію в Хуст, який відповідає за їхнє переселення. У Домбоки вирішили перейти шість сестер, серед них монахині Софія та Анисія та монахиня Євпраксія, останній і довелося очолити новостворений монастир, послушниці: Марія Плешинець, Василина Андрійцьо, Юлина Товтин. У жовтні 1931 р. до них приєдналися Олена Товтин, Гафія Микита [8].

Після організації єпархіального управління в Мукачеві православна церква все більше зміцнювалася. У 1930 р. православних вірників на Пряшівщині і в Карпатській Русі нараховувалось 121 060 чол., організованих в 115 приходів. У 1928-1936 рр. було збудовано 130 церков і п’ять монастирів, серед яких і жіночий в Домбоках [9].

У 1934 р. на допомогу архімандриту Алексію в монастир призначають священиком ієромонаха Варлаама (Савинець). У 1936 р. сестри збільшили вівтар у церкві. Під керівництвом монахині Євпраксії та архімандрита Алексія монастирське господарство зміцнювалося і зростало. При монастирі діяла швейна майстерня, у якій шили на замовлення православного духовенства священицький одяг.

22 жовтня 1938 р. газета “Православная Русь” вмістила невелику розвідку про монастир у Домбоках. Автор статті описав монастир і його мешканців: “Невеликий корпус, сад. За ним церква з великим кам’яним корпусом, стайня, невелике поле, каплиця, біля якої дві могили. Настоятелька Євпраксія очолює 25 сестер” [10]. У цьому ж році з Єрусалима в монастир привезли чудодійну ікону Божої Матері “Скоропослушниця”, що була створена на Афоні [11].

У 1941 р. з Липчанського монастиря сестри запросили на посаду настоятельки монахиню Людмилу (Дранко). Але через півтора року вона помирає і сестри змушені звертатися до адміністратора М. Попова з проханням призначити в монастир нову настоятельку. Наведемо цей документ: “Прохання сестер Домбоцького монастиря до адміністратора М. Попова від 17 червня 1942 р. Ще 8 січня 1941 р. сестри писали прохання єпископу Володимиру, щоб він дав їм настоятельку з Липчанського монастиря. В першу чергу Февронію або Людмилу. Настоятелькою призначена Людмила. Настоятелька Людмила прожила в монастирі один рік з половиною і померла. Останньою волею настоятельки було те, щоб призначили нам на її місце Февронію” [12]. На звороті документу написано: “Призначаю Февронію (Рацюк) настоятелькою в Домбоки. 18 червня 1942 р. Попов М.” [13].

22 червня 1942 р. з адміністрації Мукачівської єпархії у Липчу вислали два документи-розпорядження. Один адресований настоятельці Параскеві (Прокоп), у якому вимагалося видати всі документи монахині Февронії і посприяти, щоб вона до 28 червня 1942 р. виїхала в Домбоки на посаду настоятельки. Інший лист під назвою “Декрет” отримала монахиня Февронія (Рацюк), ось його зміст: “Повідомляємо, що призначили Вас настоятелькою дівочого монастиря в Домбоках. Призначили Вас на цю посаду виключно з прохання сестер і зі згоди адміністратора М. Попова. 28 червня маєте вступити на цю посаду” [14]. Під час керівництва матушки Февронії монастир досяг зеніту в своєму розвитку.

Монастир став особливо процвітати в той час, коли в Карпатську Русь був призначений єпископ Дамаскін (Грданічка), який дуже багато зробив для благоустрою цієї великої святині Мукачівщини. У цей час монастир отримує назву “Єпархіальний дівочий монастир в Домбоках”, тому що він підкорявся безпосередньо єпархіальному управлінню.

У 1942 р. з нагоди святкування 10-річчя заснування монастиря у видавництві “Паннонія” в Мукачеві вийшла невеличка брошура о. Миколи Щербея “Світильник світа”. Автор розділив виклад матеріалу на дві частини – “Історія православного монастиря в Домбоках” і “Християнські святині”. У книзі подано цікаві ілюстрації: загальний вигляд монастиря, фото архімандрита Алексія (Кабалюк) [15]. М. Щербей високо оцінив роль архімандрита Алексія в становленні монастиря. Він пише про християнські святині, що були на той час в монастирській церкві: ковчег з Святими мощами, що був надісланий архімандритом Мисаїлом, настоятелем Свято-Пантелеймонівського монастиря на горі Афон, як духовний подарунок вірникам нашого краю, розташували його у головному храмі монастиря. В названому ковчезі знаходилися частинки мощей святих угодників.

Монастир у 1942 р. мав такі храмові свята: Благовіщення Пресвятої Богородиці;Неділя Жінок Мироносиць; Преображення Господнє.

Згідно зі звітом П. Лінтура, який того часу очолював обласний відділ культу, від 9 жовтня 1946 р. Домбоцький монастир володів 8 га землі [16]. У монастирі проживало 38 черниць [17]. Під керівництвом матушки Февронії та архімандрита Алексія в 1946 р. ієромонах Варнава (Щербан) розписав монастирську церкву.

Останні роки життя в Домбоках провів архімандрит Алексій (Кабалюк). Незадовго до смерті, 20 листопада 1947 р., він прийняв велику схизму. 2 грудня, в день своєї смерті, архімандрит Алексій власною рукою написав заповіт. Цей документ зберігся в особистому архіві митрофорного протоієрея Іоанна Вучкана в м. Хуст. Вперше опублікований автором мовою оригіналу в 2004 р. в книзі “Православні монастирі Хустського району (ХХ століття)”. Наведемо витяги із заповіту, зокрема тих фактів, що стосуються монастиря в Домбоках. Архімандрит Алексій після своєї смерті побажав передати монахиням Домбоцького монастиря наступні речі: ліжко дерев’яне і невелику шафу, стіл, настінний годинник, 4 стільці, диван, 4 килими, підрясник. Ікони: мученика Пантелеймона, Алексія Чоловіка Божого, Божої Матері “Болгарська”. Передавалася також Біблія [18]. Після чого архімандрит Алексій мирно спочив. Звідти його перевезли до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза, де 5 грудня поховали.

Якщо проаналізувати загальні прибутки монастиря, то побачимо, що прибутки з сільського господарства були на багато більшими від прибутків за церковні треби, якщо у 1949 р. монахині заробили з господарства 10036 крб., а у 1950 р. 6262 крб., то за відправлення треб вони мали відповідно 4785 крб., і 2418 крб. [19]. До колективізації монастир володів 23 га землі, для одробітку цієї землі придбали сільськогосподарський реманент: плуг для орання і плуг для копання картоплі, 2 вози, сіялку, борону, дробівку і прес для вина. Вся земельна власність поділялася таким чином: орна – 7,5 га, сад – 0,5 га, город – 0,1 га, сінокіс – 8,5 га, виноградник – 1,2 га, двір і будівлі – 2,5 га, кладовище – 0,3 га, не придатна для господарства – 3 га [20].

У підсобному господарстві монастиря було багато худоби: 6 корів, пара коней, свиня, 20 курей. Наведемо дані про середньорічний урожай вирощуваних в монастирі культур (на 1 га): пшениця – 40 центнерів, кукурудза – 36 ц, картопля – 60 ц, овес – 8 ц. Кожного року черниці виготовляли біля 700 літрів вина. Крім того, при монастирі діяли 4 майстерні: швейна, кравецька, взуттєва, переплітна.

19 червня 1949 р. в неділю Всіх Святих, відбулося урочисте богослужіння, яке очолив архієпископ Макарій (Оксіюк). Журналіст Н. Павлосюк в статті “Церковне торжество в Домбоках” так описує монастир і цю подію: “Домбоки – невеличке селище на Мукачівщині, де притулився в затишку жіночий православний монастир, відомий на Закарпатті глибокою побожністю та працелюбністю своїх монахинь. Найбільшою окрасою монастиря є його настоятельниця, мати Февронія – справжня сповідниця святого православія, якій довелося зазнати немало переслідувань і страждань в умовах жандармського режиму старої Австро-Угорщини. Від 12-ти років життя вона достойно несла великий і славний подвиг саможертовної відданості православній вірі, не знаючи хитань” [21]. Владику зустріла багатоголюдна процесія разом із духовенством, яке очолював архімандрит Пантелеймон – духівник Мукачівського монастиря, він і привітав владику словом від насельниць Домбоцького монастиря. Під час урочистої Літургії, на якій були присутні великі маси народу з усіх сусідніх сіл і з Мукачева, архієпископ Макарій возвів настоятельку Февронію у сан ігумені, поклавши на неї наперсний хрест. Під час вручення ігумені Февронії настоятельського жезла владика виголосив привітальну промову.

24 лютого 1950 р. помирає настоятелька монастиря Февронія (Рацюк), поховали ігуменю на монастирському кладовищі. У 1950 р. настоятелькою обирають монахиню Параскеву. Микита Пелагея Іванівна народилася 19 квітня 1913 р. у с. Червеньово У 1950 р. в монастирі проживало 39 монахинь.

Загальна житлова площа монастиря у 1950 р. складала 186 м2. Серед споруд у монастирі були: церква із каменю і цегли розміром 105 м2, корпус добудований до церкви – 105 м2, корпус із цегли – 81 м2, стайня – 84 м2 та сінник 84 м2 [22].

20 вересня 1951 р. єпископ Іларіон затвердив статут монастиря.

Оскільки число монахинь складало більше 50 чоловік, виникла потреба будівництва нового житла. У 1954-1956 рр. монахині побудували один корпус, а 1956 р. й другий [23]. Внаслідок цього житлова площа монастиря зросла до 317 м2. В монастирі й на далі відправлялися три відпусти: Благовіщення, Преображення та на свято Жінок Мироносиць.

В одному із листів до вищого керівництва, уповноважений Ради у справах РПЦ в Закарпатській області А. Шерстюк 10 червня 1957 р. писав: “Необхідно просити Раду по справам РПЦ прийняти міри, щоб з патріархії дали наказ Мукачево-Ужгородському єпископу ліквідувати монастир в Домбоках” [24].

20 липня 1959 р. єпископ Мукачево-Ужгородський Варлаам (Борисевич) надіслав монахиням лист. Наводимо цей документ: “На основі повідомлення Патріархії від 24 червня 1959 р. за № 739 Домбоцький монастир об’єднується з Мукачівським. До 28 липня 1959 р. Ви зобов’язані потурбуватися про переїзд сестер” [25]. Деякі сестри були переведені в Липчанський монастир, це уродженки Кошелева: П. В. Гричко, М. Д. Дзяпко. Наприклад, монахиня Євпраксія (Гричка) повернулася до себе додому в с. Кошельово на Хустщині.

Будівлі монастиря обласне керівництво вирішило передати під школу-інтернат. Згадує перший директор школи Ю. Г. Хаван, який очолював школу-інтернат 27 років. “24 червня 1959 р. – той день, коли за дорученням обкому партії, після об’єднання двох монастирів Мукачівського та Домбоцького, яке було здійснено за рішенням Синоду РПЦ. Після переселення монахинь Домбоцького монастиря, я повинен був прийняти майно, що залишилося, і будівлі монастиря, до початку нового навчального року організувати навчальний процес у новоствореній школі-інтернаті. Був теплий сонячний день. До монастиря підігнали автобуси, вантажні автомашини. Представник обкому партії зібрав усіх черниць у трапезній і оголосив про рішення Синоду. Хоч двері і були зачинені, і я був надворі, але і до сьогодні не можу забути той гіркий плач і крик. Адже для монахинь монастир був рідною домівкою, яку треба було покидати і йти, невідомо куди. Цілу ніч і майже весь наступний день проходило організоване переселення. Вже 25 червня я приступив до обов’язків директора школи… ” [26].

Будинки закритого монастиря передавались 29 червня 1959 р. ігуменею Параскевою (Микита) представнику Мукачівського райвідділу народної освіти. В цей день монахиням було видано все рухоме майно, яке належало Домбоцькому монастирю (меблі, м’який інвентар, посуд, зерно та інші продукти харчування, засоби транспорту, худоба, фураж, паливо, а також предмети релігійного культу і церковне обладнання). Іконостас розібрали і передали одній із церков в Мукачівському районі. В липні-серпні монахиням було дозволено зібрати урожай фруктів та овочів.

Після відселення і ліквідації Домбоцького монастиря почалася три місячна реконструкція і пристосування приміщення до нових цілей. 11 жовтня 1959 р. школа-інтернат розпочала роботу.

Діти війни

Йшов важкий 1944 рік. Фашисти відступали на захід, з собою німці везли багатьох полонених дітей та дорослих, яких планували використати для потреб війни. Коли ешелон проїжджав біля залізничної станції Жорнава Великоберезнянського району, його, за деякими спогадами, бомбардували. Серед пасажирів потягу були і діти, вивезені німцями з Новоєльні Дятлівського району Гродненської області Білорусії, де був розташований дитячий інтернаціональний санаторій та піонерський табір. Є кілька версій, як діти потрапили в Червеньово і Домбоки.

Один з них твердить, що до руського Червоного Хреста (який очолював покійний архімандрит Василій (Пронін) наприкінці літа 1944 р. звернувся угорський офіцер з пропозицією взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від 5 до 15 років. о. Василій доручив секретарю Червоного Хреста Ользі Люсієвській (Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово і домовитися з о. Іваном Карбованцем про перевезення дітей у вказані монастир і село [27].

Другу версію про порятунок дітей оприлюднив кореспондент Ф. Прокопенко у 1967 р. в журналі “Україна” під назвою “Дорога мамо! Любий батьку!” Тут було записано: “Лісом проходив житель села Червеневого Мукачівського району Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив” [28].

І третя, найбільш достовірна версія про перевезення дітей з району Ужгорода до Червеньова і розташування їх у єврейських хатах та подвір’ях деяких селян, належить старості села Червеньова – Курті, який при житті розповів у присутності працівників сільської ради, як він їздив в Ужгород і на автомашинах доставив радянських дітей в село. Звичайно, що всі учасники версій посприяли тому, щоб ці діти знайшли притулок у Червеньові.

Московський письменник В. Р. Томін у книзі “Дорога к дому” наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсіна, який теж був серед врятованих дітей, і згодом згадував: “Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то женский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили… Мы стали работать на полях, собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги” [29]. Ірина Берковська, що теж знаходилася серед дітей, згадувала: “Потім ми опинились у Домбоках. Пам’ятаю жіночий монастир, де ми працювали – лущили кукурудзу, молотили соняшник. Монашки нас обігріли теплом наче материнських сердець…” [30].

Марія Федорівна Довганич – жителька Червеньова, що брала активну участь у порятунку дітей, згадувала: “Найменших дітей розібрали по сім’ях. А тих, які були більші, розмістили в пустих будинках. Принесли туди сіно, ковдри, посуд. По черзі готували їм обід, годували. Разом з ними поселилися дві виховательки: одну звали Анастасія Петрівна, імені другої не пригадую” [31]. “Найстарших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У монахинь були в наявності швейні машинки, і робота налаштувалась, як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні і білизну. Одягнули й інших теж” [32]. Рішення надати притулок дітям з боку жителів села і монахинь було дуже мужнім, тому що у час появи на Закарпатті партизан-десантників угорська влада забороняла приймати у себе будь-кого, і ці дії могли привести до арештів. У монастирі багато дітей було похрещено. Від старших дітей довідалися, що вони з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.

Дуже важливим є свідчення Тетяни Хахиної про перебування на Закарпатті. У листі до Омеляна Довганича, нині відомого історика, доктора історичних наук, у 1968 р. вона писала: “Все мы находились в одном из помещений села Червенёва. С нами была и наша воспитательница, только я забыла, как её зовут и фамилию её. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. То ли руководство села, или район, или просто они сами из-за жалости к нам, таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормили всё время, пока мы там находились до освобождения” [33].

Багато зробив для порятунку дітей о. І. Карбованець, він разом з монахинями організував поселення їх у родини, а разом з дружиною піклувався про Мішу Піскунова, який довго не забував своїх рятівників.

Коли у жовтні 1944 р. з монастиря побачили військові машини визволителів, що пересувалися в їхньому напрямку, то один із хлопчиків – Міша Піскунов, знайшов десь шмат білої тканини і вибіг з нею до машин [34]. Новина про дітей миттєво розлетілася серед військових.

О. Д. Довганич в одній із статей, що побачила світ на сторінках закарпатської преси, пише: “Сюди прибули військові кореспонденти газети 18 армії “Знамя Родины” капітани Б. Галанов та Б. Мілявський. 4 листопада 1944 р. газета надрукувала статтю “Наші діти в німецькому рабстві”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, лікар – полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч” [35]. У листі Б. Галанова до О. Д. Довганича читаємо: “О существовании этого детского дома мы узнали от Ольги Лосиевской, русской эмигрантки (ныне, кажется умершей), которая принимала живое участие в судьбе детей. По её совету мы отправились в Домбокский монастырь, где находились дети. Однако, их там уже не было. Как сказал нам настоятель, детей “перепрятали”, опасаясь, как бы немцы, перед уходом не погнали их дальше на запад. В монастыре нам дали новый адрес: Червенево” [36].

За рішенням військових властей дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, звідти в інші дитбудинки союзу. О.Д. Довганич, якому у 1967 р. доручили перевірити лист монахинь колишнього Домбоцького монастиря, що стосувався вище згадуваного випадку з дітьми у 1944 р., згадує: “Тоді сільська рада і склала список червенівців (що дали прихисток знедоленим дітям – Ю. Данилець): М. І. Глагола, М. Ф. Довганич, О. М. Курта, І. М. Курта, М. І. Курта, Ю. І. Микита, Д. І. Микита, І. А. Решетар, Г. А. Решетар, І. С. Решетар, Ю. Ю. Тимко, Г. М. Ховпей, А. І. Яцина. Тоді було розшукано і матеріали газети “Знамя Родины”. Ми дізналися імена старших дітей: це були Валя, Іра і Людмила Кувшинови з Ленінграда, Наталка, Клара, Даша Карпенко з Києва, Вітя, Тоня і Ніна Кирилови, Зіна Воронцова, Арнольд Рум’янцев, Ліда Бобрук. Тут були і діти політемігрантів – кореєць Вова Марсін, італійка Полетта Глюкозіо, китаєць Чі Ін..

Минули роки. Долею дітей зацікавився московський письменник Валентин Романович Томін. Він приїхав на Закарпаття, побував у Червеньові і вирішив розшукати якомога більше дітей війни, щоб організувати їх зустріч у селі через багато років… Зустріч була призначена на червень 1981 р.

До Ужгорода і Червеньова було запрошено дев’ять знайдених дітей війни, з яких вісім прибули: А. Т. Андрончик – механізатор районного об’єднання “Сільгоспхімія” з м. Лепель Вітебської області, який мав урядові нагороди за працю, його сестра Г. Т. Андрончик (Веселова) – технік-наглядач Бєлгородського міськжитлоуправління, М.М. Бірюков із с. Дубрівка Закарпатської області, І.Г. Берковська (Уваровська) – радіооператор із селища Мама Іркутської області, Полетта Глюкозіо (Непрієнкова) – викладачка російської мови з м. Софії (Народна Республіка Болгарія), В.І. Коган, якого усиновив старий комуніст-підпільник з Мукачева І.Б. Коган, І.П. Шутов – голова райкому профспілки працівників сільського господарства з м. Петушки Владимирської області, В.Марсін, нині завідуючий відділу науково-дослідного інституту в Москві [37]. 24 серпня 1981 р. ці діти зібралися в Домбоках біля каплиці о. І. Карбованця, щоб вклонитися йому і подякувати за милосердя, проявлене у важкі роки війни, а також у сільському клубі с. Червеньова на урочисту зустріч.

В. Томін у книзі “Дорога к додому” подає цікавий матеріал і деякі фотографії, які були зроблені під час перебування дітей у Домбоках, окремі з них ми вмістили у пропонованому виданні. “На одной из фотографий, привезенных из Червенева, запечатлена группа малышей со своими спасителями: крестьянами и воспитательницами. У самого края слева стоит кореец – Володя Марсин. На другой фотографии, полученой в селе Домбоки, – группа девочек собралась около часовни женского монастыря. Среди них черноглазая девочка в платьице с белым воротничком – итальянка Полетта Глюкозио. Внизу надпись: “Группа детей, вывезенных немцами из окрестностей Ленинграда и брошенных в отступлении в ужгородских лесах” [38].

У с. Новоєльня в Білорусії створено музей війни. Багато стендів тут присвячено саме перебуванню вихованців дитячого інтернаціонального санаторію та піонерського табору на Закарпатті. Є тут і фотографія, зроблена у 1944 р. в Домбоцькому монастирі, на якій зображено “дітей війни” разом з І. Карбованцем та монахинями, є матеріали й про О. Д. Довганича, який присвятив багато часу вивченню проблеми перебування “дітей війни” у нашому краї та їх пошуку.

У 1989 р. у Білорусії відбулася зустріч під девізом “Діти проти війни”. У ній взяли участь діти політичних емігрантів, які в далеких 40-х рр. потрапили в Новоєльню до рук фашистів. На цій зустрічі були присутні й жителі Закарпатської області, зокрема Пелагея Курта з Червеньова, яка зустріла тут через багато років Полетту Глюкозіо, – дівчину, яку вона прихистила в 1944 р. На цей час випало і відкриття меморіального комплексу в Дятлові, присвяченому дітям, які загинули в роки Другої світової війни [39].

Монастир у 1990-2008 рр.

У 1990 р. в день Святої Пасхи єпископ Євфимій (Шутак) відвідав допоміжну школу-інтернат в с. Домбоки, тут відбулася розмова з педагогічним колективом про повернення будівель монастирю. Єпископ доручив очолити відновлений монастир монахині Валентині (Волошин).

13 червня 1990 р. Мукачівська районна рада прийняла рішення за № 137, зміст якого подаємо нижче: “Враховуючи клопотання Мукачівської єпархії та багаточисленні прохання віруючих навколишніх сіл про повернення управлінню єпархії частини будівель колишнього жіночого Свято-Успенського монастиря в с. Домбоки, виконком Мукачівської районної Ради народних депутатів вирішив:

1. Дозволити відділу народної освіти райвиконкому провести поетапну передачу частини будівель Ракошино-Домбоцької спецшколи-інтернату управлінню Мукачівської єпархії в установленому порядку на умовах, викладених дирекцією школи-інтернату.

2. Створити комісію райвиконкому по передачі визначеної частини приміщень школи-інтернату…

3. Райфінвідділу провести відповідні зміни в упорядкуванні майнового об’єму школи-інтернат.

4. Виконкому Ракошинської сільської Ради (тов. Делегану М. В.) визначити розмежування території школи-інтернату та відчужених будівель у погодженні із службами райвиконкому.

5. Організацію виконання даного рішення покласти на завідуючого районним відділом освіти тов. Напуда В. І., контроль за його виконанням покласти на заступника голови райвиконкому тов. Софілканич І. Ю.” Наступне прийняте рішення вирішило питання реєстрації православного монастиря в Домбоках [40].

На основі цього рішення черниці отримали довідку про реєстрацію релігійного об’єднання.

В. о. керуючого справами виконкому В.М. Машкаринець склав перелік будівель і визначив розміри земельної ділянки, що передбачили передати Свято-Успенському монастирю до 1 вересня 1990 р. Зокрема: 1) передавався одноповерховий корпус, який раніше використовувався під складські приміщення; 2) половина спального триповерхового приміщення, де раніше знаходилася церква; 3) загальна ділянка в 2 га, яка раніше використовувалася під посів зеленої маси [41].

1 вересня 1990 р. директор школи-інтернату запропонував монахиням “Умови” передачі будівель. У документі зазначалося, що згідно з рішенням Мукачівського райвиконкому дирекція Ракошино-Домбоцької школи-інтернату згідна передати 2 корпуси Свято-Успенському монастирю на таких умовах: 1. Монастирські працівники зобов’язуються заасфальтувати доріжку на господарському подвір’ї, виготовити та встановити ворота (там же). 2. Заасфальтувати доріжки парадного входу, встановити за свій рахунок ворота і хвіртку (там же). 3. За свій рахунок відгородити територію школи від монастиря. 4. Завести 50 тонн вугілля в шкільну котельню. 5. Встановити за свій рахунок додатковий котел для підсилення шкільних котлів. 6. Монастир не повинен мати претензій до списаних корпусів [42].

6 грудня 1990 р. єпископ Євфимій видав посвідчення такого змісту: “Відкриття монастиря в Домбоках благословити постановою Священного Синоду УПЦ під головуванням Митрополита Київського і всієї України Філарета від 23-24 листопада 1990 р. ”. У 5 неділю Великого посту 1991 р. владика відслужив першу службу у відновленому монастирі.

Відродження монастиря було важким і болісним. Ігуменя Валентина згадує: “Коли ми повернулися в Домбоки, то все було в руїнах, ми поселилися в одної жінки. Почали будувати каплицю. Уповноважений у справах релігій В. М. Івашкович дозволив вести ремонтні роботи. Знайшли будівельників, привезли пісок, цемент, спорудили каплицю, вкрили шифером дах старого корпусу. З Мукачівського монастиря прийшла до нас з Гафією статутниця Феодосія. Довгий час нас було троє. Згодом з Московської єпархії повернулися монахині Варвара і Тетяна” [43].

Проведення капітального ремонту житлових будинків і церкви вимагало великих грошових надходжень. Фінансову допомогу монахині шукали серед керівників різного рівня. В архіві монастиря виявлено декілька звернень до районних та обласних установ та їх керівництва, які датуються 1990-1992 рр.

24 листопада 1991 р. сесія Ракошинської сільської ради прийняла рішення, за яким для Свято-Успенського монастиря в Домбоках було виділено 4 га землі для ведення підсобного господарства.

Монастир відбудовувався, зростала кількість жителів святої обителі. Постала проблема врегулювання земельних та майнових відносин між монастирем, який володів до 1959 р. всім господарством і будинками, і школою-інтернатом, що прийшла в ці приміщення після закриття монастиря. Біля двох років велися переговори між монахинями і єпархіальним управлінням Мукачівської православної єпархії з одного боку й школою-інтернатом та Мукачівським районним відділом освіти з другого боку. Врешті-решт 2 квітня 1992 р. на основі досягнутих домовленостей була укладена угода про спільне функціонування.

Угода була укладена, але її пункти не виконувалися у зв’язку з різними суб’єктивними та об’єктивними причинами. Важливо те, що монахині просили повернути їм будівлі, збудовані їхніми власними руками, вони не претендували на чужу власність. Монахині намагалися відстоювати свої конституційні права у численних зверненнях до голови обласної ради народних депутатів І.М. Країла, до депутатів районної та обласних рад.

В одному з листів на ім’я І. М. Країла від 20 липня 1993 р. читаємо: “Пішов уже третій рік, як нам повернули монастир. Нас зараз 37 монахинь. До закриття монастиря у нас було посаджено 1 гектар саду, в якому ми мали власну пасіку. Все це зараз знаходиться у повному занепаді, а пасіка взагалі зруйнована. Була зруйнована і наша церква, на відродження якої нам тепер приходиться докладати багато власних зусиль і коштів. Монастир відновлюється на добровільні пожертвування віруючих, не просячи у держави ніякої компенсації за причинені великі збитки. При цьому нам просто дивно, наскільки наше Мукачівське райвно тримається старого закону та вже давно застарілих некоректних звичаїв, бо, наприклад у Хустському і Тячівському районах, а саме в Углі, Драгові, Липчі, Приборжавському, були віддані корпуси самих інтернатів, що були ними побудовані. Ми ж не можемо дочекатися своїх власних корпусів, які ми будували за свої кошти” [44]. Питання власності між монастирем і школою-інтернатом і в наш час залишається відкритим. Це не єдиний випадок на Закарпатті, де будинки і земельна ділянка не були повернуті своїм законним власникам, тобто чернецтву, така проблема має місце й в с. Іза-Карпутлаш на Хустщині, де разом з монастирем співіснує районний тубдиспансер.

14 січня 2000 р. померла ігуменя Валентина (Волошин), її прах поховано на кладовищі монастиря.

28 жовтня 1997 р. настоятелькою Свято-Успенського монастиря призначена ігуменя Февронія (Тухляниця). Після призначення на посаду настоятельки вона ніколи не сиділа, склавши руки, завжди намагається зробити якнайбільше для монастиря і сестер. Завдяки її старанням, у 2004 р. закінчився розпис головної монастирської церкви Успіння Божої Матері, який проводили іконописці з Ужгорода та Великих Лучок. Іконостаси для монастиря виготовив М.В. Росада з с. Приборжавського Іршавського району. Художник В. Д. Балога провів розпис літньої каплички.

На сьогодні в монастирі проживають 30 монахинь. У монастирі проводять службу два священики: о. Віктор Мальованик в Свято-Успенському монастирі служить з 1996 р., та ігумен Кирил (Снігур), що несе свій послух в монастирі з 1998 р.

На сьогодні на території монастиря функціонує три храми: на честь Успіння Божої Матері, Преображення Господнього і маленька домова церква Покрови Божої Матері.

В Успенському храмі знаходяться чудодійні ікони Божої Матері: “Скоропослушниця” та “Акафисна”. Історія перенесення цих ікон до монастиря дуже цікава. Ікона “Скоропослушниця” написана на Афоні в Дохіарському грецькому монастирі, на ній зберігся напис, який свідчить, що ікону написали в дарунок православним вірникам Карпатської Русі. Якимось чином вона потрапила в Єрусалим, у Руську місію. Тут її і побачив схиігумен Серапіон (Іваник), який був родом з Закарпаття. Він з благословення святішого Патріарха Єрусалимського Тимофія у 1937 р. привіз ікону в Мукачево. На свято Успіння Пресвятої Богородиці вона була виставлена для поклоніння вірникам у Мукачівському храмі. За згодою єпископа Дамаскина перенесена в монастир в Домбоки.

Ікона “Акафисна” належала архімандриту Алексію (Кабалюк), він отримав її як благословення від намісника Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні схиархимандрита Мисаїла у 1911 р.

Тут знаходяться також частинки мощей святих угодників Божих: святителів Григорія Богослова, його брата Кесарія, св. Нифонта, патріарха Константинопольського, святих Євминія, Ігнатія Афонського, Акакія, Афанасія Великого, Кирика, мученика Маманта та багатьох інших. Є і частинка від животворящого Хреста Господнього.

Порядок богослужінь проходить кожного дня своїм порядком, вечірня, утреня, повечірня. Ранком – полуночниця та Божественна літургія.

Автор: Юрій Данилець кандидат історичних наук
Джерела:
http://h.ua/story/148184/
http://h.ua/story/148406/
http://h.ua/story/148599/

Настоятельниці та священнослужителі монастиря

Гричка Марія Василівна народилася 1897 р. в с. Кошельово Хустського р-ну в родині Гричка Василя Ілліча та Рущак Терезії Іванівни. У рідному селі закінчила 8 класів народної школи, після чого проживала разом з батьками і працювала в домашньому господарстві. З 1916 р. входить до таємної чернечої громади. У 1923 р. пострижена в мантію архімандритом Амфілохієм (Кемінь) в Свято-Миколаївському монастирі в с. Іза. У 1925 р. вступає до Свято-Богородицького монастиря в с. Липча на Хустщині. 13 вересня 1931 р. переведена в Домбоки. У 1931 р. призначена на посаду настоятельки. У 1941 р. у зв’язку з хворобою відмовляється від займаної посади на користь монахині Людмили (Дранко), з цього часу обіймає посаду благочинної монастиря. У 1950 р. була деякий час виконуючою обов’язки настоятеля. У 1959 р. у зв’язку з закриттям монастиря переведена в жіночий монастир в с. Липча. З 1961 р. перебувала в рідному селі Кошельово, де і померла у 1965 р., похована на сільському кладовищі.

Матушка Євпраксія підтримувала постійні зв’язки з вихідцями з Закарпаття, які перебували в православних монастирях Греції та Палестини. Автором виявлено більше десяти листів в особистому архіві монахині Євпраксії, що зберігся після її смерті в родині Грички Мирона Юрійовича в с. Кошельово. Зокрема, це – чотири листи, написаних ієросхимонахом Матфеєм (Плешинець), вихідцем із с. Іза Хустського р-ну з Свято-Пантелеймонівського руського монастиря на Афоні; один лист монаха Василя (Дубанич), який походив з с. Заднє (нині Приборжавське) Іршавського р-ну з келії 12 Апостолів на Афоні; два листи монахині Анисії (Вучкан), уродженки с. Іза Хустського р-ну з Руської місії в Єрусалимі.

Монахиня Людмила (Дранко)

Очолювала сестер Домбоцького монастиря у 1941-1942 рр.

Монахиня Февронія (Рацюк)

Очолювала сестер Домбоцького монастиря у 1942-1950 рр.

Схиігуменя Параскева (Микита)

Микита Пелагея Іванівна народилася 19 квітня 1914 р. у с. Червеньово Мукачівського району. У 1928 р. закінчила 8 класів народної школи в рідному селі. У 1930 р. вступила послушницею до жіночого монастиря у Домбоках. У 1933 р. пострижена архімандритом Алексієм (Кабалюк) у монахині. У цьому ж році призначена на посаду статутниці. З 1936 р. – секретар монастиря. У 1950-1959 рр. на посаді настоятельки. Померла 1990 р.

Ігуменя Валентина (Волошин)

Волошин Марія Юріївна народилася 8 вересня 1936 р. в с. Великі Лучки Мукачівського р-ну. У рідному селі закінчила школу. У 1953 р. вступає послушницею в Свято-Успенський монастир в Домбоки. У 1959 р. переведена у зв’язку із закриттям монастиря в Мукачево. У 1973-1986 рр. несла послух в Москві при патріархові Піменові. У 1987 р. повертається в Мукачівський монастир. У 1990 р. призначена ігуменею відновленого монастиря в Домбоках. У 1997 р. відмовилася від посади у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Померла 14 січня 2000 р.

Ігуменя Февронія (Тухляниця)

Ігуменя Февронія (в миру Пелагея Іванівна Тухляниця) народилася 2 травня 1932 р. в с. Іза на Хустщині в селянській родині. У рідному селі закінчила 8 класів народної школи. У 1950 р. вступає послушницею в Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир. У 1952 р. пострижена в рясу з іменем Февронія. У 1952-1955 рр. виконувала роботу візника, опікувалася кіньми. З 1955 р. – економ монастиря. У 1966 р. архімандритом Василієм (Пронін) пострижена в мантію з залишенням їй попереднього імені.

Згідно з постановою Священного Синоду Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і Всієї України, від 28 жовтня 1997 р. призначена настоятелькою Свято-Успенського монастиря в Домбоках.

Нагороди: 19 серпня 1997 р. – наперсний ігуменський хрест, з благословення єпископа Євфимія; У 1998 р. – хрест з прикрасами, з благословення єпископа Євфимія; 11 травня 2003 р. – жезл, з благословення єпископа Агапіта. За заслуги перед Українською Православною Церквою та в зв’язку з десятиліттям Харківського собору нагороджена грамотою та медаллю “Харківський собор – 10 років” І ступеня.

Настоятельниця обителі, ігуменя Февронія (Тухляниця)  відійшла у вічність 26 січня 2014 року, перед вечірнім богослужінням в Свято-Успенському жіночому монастирі с. Домбоки Мукачівського району, на 81-му році життя. Присвятивши життя своє Богу майбутня ігуменя у 18 років поступила в Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир.

Всього в обителях покійна прожила 62 роки — смиренно несучи різні відповідальні монаші послухи.

З квітня 2014 року настоятельницею обителі згідно рішення Священного Синоду УПЦ стала монахиня Катерина (Іванчо).

Священики монастиря

Архімандрит Алексій (Кабалюк)

Олександр Іванович Кабалюк народився 1 вересня 1877 р. в с.Ясіня (нині смт. Ясіня) на Рахівщині в селянській родині. Олександр з дитинства відвідував церкву й відчував потяг до служіння Богу. Після проходження військової служби починає цікавитися православними книгами, відвідує в 1903 р. монастирі в Біксаді, Сучаві та Марія-Повчі. У 1905 р. здійснив паломницьку подорож до Києво-Печерської лаври. У Києві Кабалюк придбав багато духовних книг і після повернення до рідного села починає проповідувати по-православному. У 1908 р. через Палестину поїхав на Афон. У Пантелеймонівському руському монастирі 8 липня 1908 р., в присутності 2000 монахів, відбулося приєднання Олександра до православної церкви. З цього приводу на Афоні була написана книга, що мала широке поширення і в нашому краї. За допомогою братів Геровських та графа Бобринського вступає до Свято-Онуфріїв-ського монастиря на Холмщині, де 15 серпня 1910 р. архієпископ Євлогій (Георгіївський) висвячує його в ченці з іменем Олексій.

Навесні 1911 р. о. Олексій прибув до Сремських Карловиць. Сербський патріарх Лукіан (Богданович) призначив його помічником до сербського священика міста Мішкольц в Угорщині — о. Гав-риїла Мотина — для православних сіл Великі Лучки та Іза. Весь 1911 р. о. Олексій в одязі простого селянина роз’їжджав зі своєю «похідною церквою» із села в село і відправляв богослужіння. У цьому році о. Олексія було заарештовано у Великих Лучках і відправлено до мукачівської в’язниці. Після допиту ієромонаха Алексія доставили під конвоєм до Ясіня, де він мав жити під домашнім арештом, з суворою забороною роз’їжджати по селах Закарпаття. Насильство та переслідування жандармів примусило о. Олексія у травні 1912 р. виїхати до Росії, а потім до Північної Америки. У кінці 1913р., довідавшись про суд в Мараморош-Сиготі над православними вірниками, повертається додому і добровільно з’явився на суд, де його було засуджено до 4,9 років в’язниці і грошового штрафу. Відбував покарання в Дебрецені та Мараморош-Сиготі.

У травні 1919 р. о. Олексій повернувся на Закарпаття. У 1920 р. він приїхав до Хуста і відкрив у хаті М. Палканинця молитовний дім. Згодом при ньому було започатковано інтернат для православних учнів гімназії та громадянської школи. У 1920 р. о. Олексій разом з о. Амфілохієм та о. Матфеєм засновують чоловічий монастир в селі Іза, де у 1921 р. о. Олексія обирають настоятелем. У 1923 р. підвищений до сану архімандрита. У 1924 р. брав активну участь у будівництві жіночого монастиря в с.Липча.

У 1925 р. архімандрита Олексія було призначено головою Духовної Консисторії – органу духовного управління і суду при єпархіальному архієреї. Він добровільно відмовляється від посади настоятеля монастиря і переселяється в м.Хуст, де утворилася велика православна громада. 7 квітня 1927 р. він освятив закладку першого каменю у фундамент майбутнього церкви, будівництво якої закінчилося вже через рік. При цьому храмі було відкрито інтернат для православних учнів.

15 жовтня 1930 р. православна делегація на чолі з о. Олексієм, у складі о. Дмитра Белякова та В. Гайдова взяла участь роботі Собору Сербської православної церкви в Сремських Карловцях. У 1932 р. керуючий православною єпархією єпископ Йосиф для організації монастирського життя в селі Домбоки направив туди о. Олексія. Він разом з Іваном Карбованцем відкрив тут жіночий монастир. Архімандрит Олексій організував пожертвування в багатих парафіях, віддав багато власних коштів для будівництва монастиря. На його прохання протоієрей Всеволод Коломацький виготовив документацію для перебудови монастиря і сам очолив реставрацію.

26-27 листопада 1944 р. архімандрит Олексій (Кабалюк) брав участь у роботі Першого з’їзду Народних Комітетів, що проходив в Мукачеві, він був обраний делегатом від м. Хуст. 7 грудня 1944 р. побував у складі делегації Мукачево-Пряшівської єпархії в Москві з проханням переходу Мукачево-Пряшівської єпархії під юрисдикцію Московського патріархату.

Після війни о.Олексій залишався в усамітненні в Свято Успенському жіночому монастирі в Домбоках, помер 2 грудня 1947 р Звідси його було перевезено в с.Іза-Карпутлаш, де поховано на монастирському кладовищі.

12 березня 1999 р. були знайдені мощі о.Олексія (Кабалюка). 21 жовтня 2001 р. відбулося його зачислення до сонму святих з іменем Алексія Карпаторуського сповідника.

о.Іоанн Карбованець

Народився 1 лютого 1897 р. в с. Невицьке Ужгородського району. З 1904 до 1914 р. з перервами навчався в сільській початковій школі. Згодом продовжив навчання в Ужгородській горожанці. У 1918 р. влаштовується на роботу на залізницю. До 1922 р. працював начальником залізничної станції у с. Невицьке, а з 1923 р. – касиром на станції в Ужгороді. Єпископом Веніаміном висвячений у сан священика і направлений на приход у с. Червеньово. У 1930-1932 рр. став ініціатором заснування православного монастиря в Домбоках. Цього року він викупив будівлі і землю колишньої господарської школи і за допомоги архімандрита Алексія (Кабалюк) організував будівництво церкви і переоблаштування будинку. В 1937 р. о. Іван Карбованець здійснив паломницьку подорож до Палестини.

У 1944 р. о. Іван Карбованець через організацію Червоного Хреста в Ужгороді перевіз в Домбоки 186 дітей, яких німецькі окупанти захопили в Росії і хотіли вивезти до Німеччини. Діти були за віком від 5 до 15 років, частину з них розмістили у себе жителі Червеньово, деякі розташувалися в полишених євреями будинках. Монахині забезпечували їх їжею та ліками, багато з дітей було похрещено. З приходом радянських військ, через 2 місяці, дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили до Росії.

31 липня 1951 р. органами КДБ о. Іван Карбованець був заарештований. У постанові на арешт від 28 липня 1951 р. йшлося: “В роки угорської окупації території Закарпаття під час богослужіння систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську армію, комуністичну партію…” У протоколах допитів слідчий намагався довести різні “провини та злочини”, до них приписували знайомство, листування та особисті зустрічі з єпископом Веніаміном, зачитування циркулярів адміністратора православної церкви М. Попова, проведення служб за померлими на радянсько-німецькому кордоні, зберігання антирадянської літератури: православних календарів, журналів “Світоч землі” та інших.

Щоб довести вину Івана Карбованця, до справи залучають 9 свідків, які говорили про антирадянську пропаганду затриманого. 11 жовтня 1951 р. Закарпатський обласний суд виніс вирок: “Карбованця Івана Івановича засудити до ув’язнення в таборах строком на 25 років з поразкою у правах на 5 років та конфіскацією належного йому майна”. на суді він повністю заперечив звинувачення в антирадянській діяльності. Після суду його направили в табір Хром-Тау Новоросійського району Актюбінської області Казахстану (див. додатки). 9 січня 1955 р. звільнений з-під варти, повернувся в Червеньово. У 1974 р. о. Іван Карбованець отримав грамоту від патріарха Московського Пімена, в якій читаємо: “Грамота дана протоиерею Іоанну Карбованец за помощь детям, захваченым и брошеным немецкими оккупантами”.

За постановою від 30 квітня 1992 р. реабілітований за відсутністю складу злочину. Помер у с. Червеньово 21 червня 1977 р. Похований в збудованій у 1932 р. В. Коломацьким невеличкій капличці на монастирському кладовищі в Домбоках, де покояться і його батьки. При вході до каплиці встановлена мармурова дошка, на якій написано: “Тут покоїться протоіерей Иоанн Карбованец 1887 г. – 1977 г. Родители его Иоанн и Июлиания. Души их во благих вотворятся”.

Архімандрит Василій (Пронін)

Володимир Васильович Пронін народився 8 вересня 1911 р. у м. Києві, батьки – Василь та Іріада привили йому любов до науки та релігії. Середню школу закінчив у Кишиневі 1929 р. У цьому ж році вступає в Бітольську духовну семінарію в Сербії. Навчаючись в семінарії, у 1929-1934 рр. був добре знайомий з о. Іваном Максимовичем (з 1934 р. єпископ Шанхайський). Зарахований до братії монастиря в Мукачеві при єпископській резиденції. 11 березня висвячений в диякони. 25 червня 1939 р. – у Ракошині рукоположений в ієромонахи. 28 червня 1939 р. призначений священиком в Свято-Михайлівську церкву м. Мукачева. З серпня 1939 р. виконував обов’язки другого священика в с. Бедевлі. У травні 1940 р. переведений у м. Ужгород настоятелем Свято-Покровської церкви – пам’ятки. В 1941-1945 рр. викладав Закон Божий в школах Ужгорода.

У 1946-1947 рр. викладав на Пастирських курсах і до 1956 р. був екзаменатором для священиків. 25 квітня 1947 р. в Мукачеві висвячений в сан ігумена єпископом Мукачево-Ужгородським Нестором. У 1946-1950 рр. – священик у Домбоцькому монастирі. 24 червня 1950 р. єпископ Іларіон призначає його духівником Свято-Успенського жіночого монастиря. 18 грудня 1950 р. переведений в Мукачівський монастир, де 30 червня 1951 р. призначений на посаду керівника художньої студії та бібліотеки.

У 1955 р. нагороджений палицею патріархом Алексієм I. 15 квітня 1958 р. отримав сан архімандрита від архієпископа Варлаама. У цьому ж році захистив кандидатську дисертацію в Московській духовній академії на тему: “История Мукачевской епархии (с древних времен до Первой мировой войны)” і отримав ступінь кандидата богослов’я. 13 червня 1964 р. призначений духівником Мукачівського монастиря. 18 березня 1965 р. призначений духівником Мукачівського благочиння. 22 травня 1966 р. нагороджений патріаршою грамотою. Він є також автором історичних та богословських праць: “Обряди Мукачівського монастиря”, “Чернецький статут”, “Біблія і математика”, “Відродження і воскресіння”, “Гравітація і відродження”, “Лінгвістика Закарпаття”, “Акафіст Преподобному Мойсею Угрину”, “Палеоліт Чернечої гори”. Відомий Пронін і як художник: “Явлення Ангела на річці Латориці князю Федору Корятовичу”. Помер 5 січня 1997 р., похований на кладовищі монастиря в Мукачеві.

Ієромонах Варлаам (Савинець)

Василь Михайлович Савинець народився 25 червня 1891 р. в с. Нижній Бистрий на Хустщині. У травні 1920 р. їде до Сербії, де вступає послушником в монастир Святого Стефана. 11 вересня 1922 р. пострижений в рясу, а 13 листопада 1922 р. в малу схиму. На початку травня 1923 р. повертається додому і вступає до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза. 2 червня 1923 р. єпископ Досифій постригає його в ієродиякони. В сан ієромонаха висвячений єпископом Серафимом 2 травня 1926 в. в с. Іза. З 1927 по 1934 рр. – священик у с. Велятино Хустського району. У 1934 р. призначений духівником жіночого монастиря в Домбоках. Помер 2 серпня 1950 р. 5 серпня 1950 р. похований на кладовищі монастиря.

Ігумен Кирил (Снігур)

Снігур Сергій Миколайович народився 2 лютого 1976 р. в м. Мелітополь Запорізької області. Закінчив середню школу. В монастир поступив у 1997 р. У 1998 р. прийняв чернецтво і висвячений в ієромонаха. У 2002 р. отримав сан ігумена. При монастирі несе службу священика.

о. Віктор Мальованик

Народився 1 травня 1972 р. в с. Горонда Мукачівського району в селянській родині. У 1979-1989 рр. навчався в середній школі у рідному селі. У 1989 р. вступив у Львівське залізнодорожнє училище, яке закінчив у 1990 р. Направлений на роботу в м. Чоп на залізничну станцію. У 1990-1992 рр. перебував на службі в армії. У 1992 р. вступив на навчання в Почаївську духовну семінарію. У 1994 р. рукоположений у сан диякона. Був на послушанні в Почаївській лаврі та Кременецькому жіночому Богоявленському монастирі. У 1996 р. – служить при Свято-Миколаївському храмі в м. Почаїв. 28 січня 1996 р. єпископ Федор (Гаюн) висвячує Віктора в священики. З благословення єпископа Мукачівського та Ужгородського Євфимія призначений священиком у Домбоцький монастир, де несе службу і сьогодні.